Така хроніка. Що дивно - в мене не те, що вибитих зубів, а жодної подряпини за весь час.
300 км накатано по зоні відчудження. Близько 12 годин блукань по зоні з компасом, щоб добратись до Припяті. Година проведена під мотом біля блокпоста поруч з ментом, який шукав нас у траві. Купа кілометрів асфальту перевірених дозиметром. Десяток кілометрів проїханих навколо саркофага.
Після всього що сталось ми на 100% були впевнені, що ми не доїдемо. Ема почала хникати, ми були готові повертатись назад, здаватись в руки ментам, а далі хай буде що завгодно.
Ми повернули і поїхали в сторону блокпоста без настрою і надії.
Через два кілометра наші плани різко помінялись. Ми побачили дорожній знак "Припять 9 ->". Цього було достатньо щоб забути про втому, щоб Ема витерла сльози і щоб остаточно впевнитись - так, ми вже там.
Далі був останній блокпост, який ми обїхали, мот перетягнутий через ще один колючий дріт і нарешті ми в місті.
Як не дивно місто виглядає так, ніби його покинули 20 років тому.
Але місто не пусте. Там живуть привиди. Коли йдеш вулицями і слухаєш чи не почав раптом сигналити радіометр ти боковим зором помічаєш, що за тобою стежать. Так, справді, в тому вікні дівчинка, Пашка, я серйозно, Ема її теж бачила. Я бачу, що нема, вона там була. Да я знаю, що не може бути. Дивись - чувак на даху. І справді стоїть на даху і дивиться за нами. А може зібрався стрибнути, але привиди не покінчують з собою, чи не так? Пройшовши на 10м далі бачимо, що це всього навсього антена.
Піднімаємось в висотку на 10й поверх - на стіні графіті - силует дівчинки, що пробує дотягнутись до кнопки ліфта. Вона мабуть ще довго тягнутиметься до неї. І навіть якщо дотягнеться- дарма, ліфт не приїде. Щахта ліфта розвалена, двері виломані. Привидам не потрібні ліфти. Привидам не потрібні двері.
Центр міста настільки заріс деревами, що його взагалі тяжко розпізнати. Там найбільший фон, хоча і він цілком безпечний для нетривалого перебування. В будинках фон як у Києві або не сильно більший. Можна жити. Не лише привидам.
Якщо хтось мріяв, що він залишиться останньою людиною на землі (я часто мріяв про це в дитинстві), то там саме так себе відчуваєш. Дає можливість ще раз посміятись з квартирної проблеми, цін на нерухомість ітд. Ось 30 000 пустих квартир. Вони нікому нафіг не потрібні. І всі плани людей, які там жили і які були повязані з цим місцем нікому не потрібні. І це місто вже нікому, крім привидів, непотрібне.
В одній з квартир ми знайшли абсолютно чисту - виглядала як нова, шафу. Ми її перевернули і заснули на ній замість ліжка.
Бабка, яке не могла навіть показати на карті де її село, сказала, що моточиклетною доріжкою ми виїдемо до річки. Це на 100% збігалось з нашим планом. Ми поїхали в сторону річки Уж. Наступні декілька годин були цілковитим знущанням з мотоцикла кавасакі з750с, що створений для того, щоб їздити по ідеальному японському асфальті і аж ніяк не по піску, болоту, кускам дерева вперемішку з колючим дротом. Доїхати до річки Уж нам вартувало 4-6 год вбитого часу, 2 падіння з мотоцикла, 173 укуса комара на кожного. До річки ми всетаки доїхали, але там нас чекало розчарування - жодного моста через Уж в тому районі нема. Якщо були колись, то це було дуже давно.
Коли ми повернули назад я вперше почав сумніватись, що ми доїдемо до Припяті. Ми вже були змучені, вечоріло, ми ще навіть не заїхали в зону, а планувалось, що будемо в Припяті десь після обіду.
Ми повернулись назад до дороги і поїхали по дорожньому знаку в сторону Чорнобиля. Доїхали до села Орджанікідзе, де вперше за довгий час побачили якихось молодих пацанів. Ми повернулись до них і почали їх розпитувати про Припять. Нас одразу познайомили зі справжнім сталкером. Хлопець показав фоти з Припяті і сказав, що може нас туда провести. Як тільки я заговорив про "скільки коштуватиме" він почав косити під цигана з фільму "Снеч" (до Бреда Піта йому звичайно далеко, але навики розмови з клієнтурою наш сталкер явно злизав з цього фільму). З його скороговірки ми вияснили що
1. До припяті 12 год. ходу
2. На мотоциклі попасти туди неможливо
3. Радіація така, що одяг потім прийдеться викинути
При чому це ми дізнались за близько 30 хв розмови, коли я ті самі питання ("скільки часу?", "чи проїдемо на мотоциклі?", "скільки тобі заплатити?") задав по 10 раз по колу.
Ми вирішили з Пашкою і Емою залишити цигана у спокої і спочатку попробувати домовитись з охороною зони. Ми поїхали до блокпоста, який був всього за декілька кілометрів звідти.
На блокпості до нас вийшов мужик у формі мвс і коротко та ясно пояснив, що
1. В припять ми не попадем
2. Ми в припять не попадем
3. І взагалі зона закрита
Ми відїхали від блокпоста назад і вирішили трохи розвідати територію.
Мот заштовхали в закинутий хлів закинутого колгоспу, і Ема визвалась його стерегти. Ми ж з Пашкою пішли в сторону колючого дроту в обхід блокпосту.
Швидкий огляд території дав нам надію, що ми всетаки прорвемось. Можна було поїхати до сусіднього лісу, там пролізти через дріт і потім пробувати виїхати на дорогу.
Поки ми складали новий план зустріли ще двох місцевих на велосипедах, в яких попробували взнати якусь додаткову інформацію.
Виявилось, що вони навіть знають, де є дірки в огорожі і навіт нас туди проведуть, звичайно не безкоштовно. Зявлялась надія, що ми всетаки попадемо, куди збирались. За кілька хвилин ми вернулись за мотом і вчотирьох - разом з новим провідником поїхали в сторону зони. Досить тяжко перетягувати 180кг байк через колючий дріт, ще й Ема вперлась - відмовилась іти далі. Прийшлось Пашці тягти її силою і одною рукою допомагати мені тягти мот.
Ми проїхали. Нарешті, ми були на території зони. І хоча вже стемніло я знову повірив, що ми доїдемо.
Я почав методично шукати варіанти як туди попасти. Знайшов екскурсії і майже одразу зрозумів, що це не те, що мені потрібно. Лазити з купою ідіотів, що будуть поруч охати і ахати, по маршруту, який вибрав хтось інший, не маючи можливості зробити крок в сторону. Дуже типово. Все що є в житті цікавого це суспільство пропускає через фільтр, ставить не конвеєр, робить пластмасово-безпечним і тоді продає тобі за 200 доларів.
На той момент я вже знав, що 30-кілометрова зона охороняється. Я почав шукати альтернативні можливості попасти туди. Звичайно нелегально. Знайшов купу суперечливої інформації. З одної сторони міліція, що охороняє зону постійно жаліється, що вони не в змозі охороняти таку велику територію, що туда їздять всі підряд на полювання, що цвинтарі техніки порозкрадали ітд, а вони навіть тих кого зловлять не можуть притягнути до відповідальності. З іншої сторони організатори екскурсій писали цілком прямо: "попасти в Припять нелегально НЕМОЖЛИВО". Як я потім зрозумів останні були праві. Але зрозумів я це троха пізно.
Коли 2 роки в голові крутиться якась ідея, то навіть без додаткової інформації на поверхню свідомості вона вилазить досить сформованою. Для себе я вирішив - як тільки в мене буде мот з документами я їду в зону. План був досить простий - об"їхати блокпости лісом-полем, тихо заїхати в Припять і ще тихше звідтам звалити. Занадто просто, щоб бути правдою.
Зі мною, звичайно, підписались їхати Пашка (хто ще на шось подібне погодиться) та Ема (без неї я нікуди).
Збиратись ми почали за кілька днів до відїзду. Взяли з собою:
карту припяті (в останній день перед відїздом я її роздрукував)
і... все.
Вирішили, що в Києві купимо
радіометр (його за день до купив
![[info]](http://l-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif){kind=small}
tearaway_tea, за це, і не тільки за це, йому нереальна подяка, та +5 в карму)карту київської області
компас
кусачки (перекусувати колючий дріт)
хавло.
Ми вирішили, що цього буде достатньо. Ми помилялись. Дуже помилялись.
Виїхали до києва десь о 5-й ранку. Хто їзжив більше 500 км на мотоциклі - той мене зрозуміє. Хто не їздив не зрозуміє точно. Задниця не деревяна і після н-того кілометра все задоволення від їзди пропадає. Мрієш пошвидше доїхати, ненавидиш себе, дорогу, мот і всіх решта за компанію.
Приїхали до
tearaway_tea десь о 9.30. Враховуючи, що ми зупинялись пити чай по дорозі, то вийшло швиденько.Відіспавшись у Жені вдома, та зібравшись з силами виїхали. Купили все по списку крім кусачок - вирішили забити. Замість карти київської області купили карту України - іншої не було на заправці. Ця карта нам нереально допомогла згодом. Справа в тому, що на ній на Припять ведуть лише 2 дороги, нема жодниї сіл, чи інших орієнтирів. Одним словом ця карта нас тільки збивала з пантелику. В зоні я звірявся з картою кожні 15 хвилин, але так ніразу і не визначив правильно наше місцезнаходження.
Трохи поблукавши по Києву виїхали з нього у правильному напрямку. Вищгород - Димер - Іванків -Старі/Нові Соколи. Фігню їхати. Їхали без шоломів, щоб не таскатись з ними по зоні. Їзда на мотоциклі без шолома > 140 км/год - мінус 5 до слуху на наступні пару днів. По дорозі зупинились пожерли чорницю і поміряли її дозиметром. Чиста. Чистіша ніж в Києві.
Чи то в Старих чи Нових Соколах ми поїхали по вбитій асфальтовій дорозі і доїхали до цвинтаря, за яким вже тянувся колючий дріт. Далі починалась зона відчуження. Все йшло по плану. Було коло 3ї чи 4ї години і ми ше мали купу часу. Ми мали поїхати на північний захід, знайти міст через річку Уж, і далі доїхати до головної дороги, а там і до Припяті. Тому ми розвернулись і поїхали назад. Дивно, але в результаті в зону ми заїхали саме там, де зупинились перший раз, саме біля цього цвинтаря. Але це вже було вночі, після 8 год блукань полем-лісом і сільскими дорогами.
Далі буде...
 |
| Джерело: 2008.29.06 Pr... |
є інфа за Індію
kolya (13:07):
їде з 6 4 ел
kolya (13:07):
Олька моє не їде і ще хтось з чуваків
kolya (13:07):
сьгодні мені на мило пересилають контракт
kolya (13:07):
і я там буду знати
Mokus (13:25):
опа
Mokus (13:25):
хто не їде??
kolya (13:25):
я ще не знаю точно
Сьогодні увечері я взнаю, чи я їду в Індію зніматись в кіно. Я дуже хочу поїхати. В мене мурашки по шкірі. Знову. Як завжди.
З 5 людей їде 4. Когось одного кинули через чоловічий статевий орган. Цікаво кого.
ya vaza bi shoty biliden besdesue alessyor seynatvo uh ablie she..
is kazaf bear to be t[emoyar.. nemoyar...tilkiti nevuskaye usmane..
ya vazaf be shorty tikanyittbezero..alisya..yutvoyit yasni o...che.
is kazaf bear to be tilisong tilkisong...alistea nevuskayeh usmane..
vidpusty ya blaha yu vidpusti bonemo judality..ya
vidpusty ya blaha yu vidpusty yanifo tubilcuti.
is vazaf bi shorty pelistok alisshe alistea nezeviayanich niko..li
is kazaf bear to be temoyar...nemoyar...rararara...
8.40 - виліз з душа. Незважаючи на те, що малайці всі торчать від моєї щетини (ясен хрен - в них не росте) побрився. Відчув себе людиною і готовим до трудових подвигів.
8.45 - 10.30 наполовину працював, наполовину камасутрився з лінуксом і 3G інтернетом.
10.30 - починається веселуха. Мені дзвонять малайські представники аеросвіту і радують мене тим, що мій квиток додому обміняти не вийде - нема місць. Всі літаки заповнені (знаючи аеросвіт можна перефразувати "Весь літак заповнений"). Люблю хороші новини з самого ранку. Справа в тому, що віза у мене закінчується 12-го числа. Квиток назад - 28-го. Ітого якщо залишити все як є я з 13-го числа знаходжусь в малайзії нелегально і 28го замість того, щоб спокійно полетіти додому мене чекає довга розмова зі смуглими вузькоокими представниками закону. Робота звичайно відходить в такій ситуації на другий план.
10.38 - Заводжу мот, щоб їхати в тайм сквер. Це такий величезний шопінг-офіс центр і біля нього знаходится місцевий офіс аеросвіту.
10.54 - 12.00 пробував пояснити представникам авіакомпанії в яку вони мене ситуацію поставили. Не пояснив. Мабудь не достатньо переконливо пояснював.
12.00 - Вихожу з їхнього офісу. Настрій препаскудний. Я так все чудово розпланував - мав накупити купу подарунків, костюм кеди, прилетіти до Жені на весілля (вибач чувак), подарувати подарунки, одягнути на весілля костюм з кедами (так, я львівський рагуль і до костюму ношу виключно кеди). Плани пофакались причому абсолютно неочікувано.
Вирішив погуляти по тайм-сквер. А там реально є де гуляти - крім купи магазинів там є ще американські гірки (це в закритому приміщенні), кіно з найбільшими в світі екранами, караоке, словом купа всякого непотребу. Замість того, щоб піти кудась конкретно, вирішив просто потинятись туди-сюди. В голові було пусто і я навіть не міг підозрювати, що за мною в цей час стежать.. про це я дізнався трохи пізніше.
13.40 - посунувся назад додому. Робити нема чого, до тренування більше трьох годин, купа роботи чекає. Встиг попрацювати, поснідати, встиг схаритись, встиг подумати, що робити далі, встиг нічого не придумати.
16.58 - дзвонить Ван і кличе мене в тайм сквер. Реально він мене спас від суїциду. Поки я їхав заодно втсиг трохи мозги провітрити. Коли він дзвонив, то план взагалі був іти в кіно, і мені реально хотілось завтикати якийсь китайський тупий файтінг. Але в кіно звісно ми не попали. Щось всі мої плани останнім часом факаються - вже починаю до цього звикати. Поки ми йшли в сторону кас зіткнулись фейс2фейс з двома малайками. Вони розказали, що вже бачили мене, цього дня в таймс, але засоромились підійти. А я відчував що на мене хтось дивиться. В кіно вони не хотіли, а потягнули нас в Q-Box. Q-Box це караоке-онанізм. Тобто караоке, але співаєш ти в будці метр на півтора і закритий наглухо, щоб ніхто цього не почув. Враховуючи мій слух і голос це досить гуманний вид караоке. Що мені реально подобається так це підбірка пісень. Крім малайських там Aerosmith, LP, Flying Steps (!!!), Sting, Led Zeppelin.. все що завгодно.
Взагалі я дуже поважаю малайців в плані музичного смаку - особливо таксистів. Де ще таксисти слухають "My chemical romance", "Panic! at the disco" ітд? Точно не в нас.
В Q-Box я вибрав LP - "Numb". Ідеальна для мене пісня - можна зірвати голос і зїхати, що ти не співав, а просто вирішив погнати. Четверо ми затусувались в тісну кабінку. Я щиро пробував підспівувати під малайські мотиви і щиро лажав. Потім врубали LP. В мені несподівано прокинулось бажання тотальної деструкції. Кабінка витримала, хоча і з незначними ушкодженнями. Дівчата перелякались, але залишились неушкоджені.
21.11 - перелякані малайки просятся додому і ми з чистою совістю проводжаємо їх до монорельсу. Вертаємось в тайм сквер, який вже досить активно закривається. Десь поверсі на шостому зустрічаємо дівчинку яка на фоні загальної метушні досить сильно виділяється. Стоїть спершись на перила в позі курки, що заховала голову під крило. Як виявилось через 5 хвилин вона просто чекала свого бойфренда. Я звичайно про це не знав і звичайно вирішив до неї поприставати. Звали дівчинку Юліана, скорочено по малайськи це імя звучить Лена. Лена виявилась досить контактною на відміну від її бойфренда та його товариша, що невдовзі підійшли. Далі я пошкодував, що не знаю малайської. Через це я втратив можливість весело погнати і натовкти кілька малайських пик. Для мене це виглядало так. Бойфренд Лени, вочевидь злякавшись, що дівчина, що його чекала, чомусь не одна, починає надзвонювати по телефону, бере свою дівчинку, друга і спускається повз нас на ескалаторі. Потім через губу так, щоб ми не почули, але почула Лена каже якісь пару малайських слів. Типу робить вигляд "я мачо я відстояв свою честь". Він не врахував, що у Вана чудовий слух і він не тільки почув, а й розібрав що було сказано. Він моментом приймає вигляд такого собі бойового півня і по малайськи відповідає щось, що я зрозумів як "ей ти сцуко анука повтори" і резко дергає за ними. Ван доганяє переляканого малайця, я доганяю Вана, Лена пробує встати між нами, Ван розвертає її хлопця і не сильно, але резко бє його в ніс, друг постраждавшого починає щось швидко до мене чесати по малайськи, постраждалий пробує втекти, я ловлю Вана під руки відсмикую його назад і кричу малайцям "Run mazafaka!". Вони мене послухали. Це все відбувалось в тайм сквер, де на метр квадратний по півтора охоронця і 3 відеокамери. Могло б бути цікаво і було б, якби я знав малайську. Як виявилось суть сказаного трохинедобитим бойфрендом була "fuck white boy". Якби я вчив мову, то були б шанси, що мене депортують достроково.
21.25 їдем на Букіт Бінтанг. В мене прокидається настрій свалити додому і ще раз спробувати попрацювати, на що Ван відповідає "ти свалиш, але через годині-дві". Він трохи не розрахував час.
Немаючи, що робити ми повалили у Сунгейвонг плазу. Зробивши круг по Сунгейвонгу ми вийшли з іншої сторони і без жодної конкретної цілі посунули знову в сторону Тайм Сквер. По дорозі зустріли двох знайомих Вану дівчат. Малайки, але одна дуже схожа на китаянку. Постояли поговорили декілька хвилин і вирішили далі десь тусити разом. Раз наші відносини зайшли так далеко, то я вирішив принаймні взнати їх імена. Як звали другу дівчинку я забув рівно через 2 секунди, а малайко-китаянку звали Angel. Я перепитав 2 рази. Так, це справжнє імя. Ми повернулись в сторону Букіт Бінтангу і впали в якомусь індуському кафе курити шішу. Шіша це калян і крім назви він нічим від нашого не відрізняється.
Букіт Бінтанг дуже нагадує мені центр Львова - в тому плані, що по ньому неможливо пройтись не зустрівши когось зі знайомих. І хоча ще недавно моїх знайомих в КЛ можна було порахувати по пальцям на руках-ногах, всеодно я через раз на когось там натикався.
Поки ми курили шішу до нас приєднались ще два бібоя. Один з команди Гіла-Бетл - перші в малайзії. Звичайно він потяг мене танцювати перед Мейбенком. Я вже до цього звик і мене це справді пре. По приїзду сам буду себе так вести: "це вуличний танець, маєш вулицю - танцюй сцуко".
Поки ми з ним розминались наша компанія виросла десь людей до 10. Схарившись ковбасити ми просто чекали 12ї години. Десь в цей час в малайзії в клубах починається життя. На питання в який клуб ми йдем мені відповіли "BlueBoy". Я вирішив, що це жарт. Це не був жарт.
В центрі КЛ, за 2 хвилини пішки від букіт бінтанга є клуб "BlueBoy". Відомий він тим, що вхід туди по 3 рентгена - менше долара. І звичайно дух клуба відповідає назві. Я вперше попав в Гей Клуб. Поки ми дійшли до клуба Angel дістала з кошелька міні пакетик з білим порошком і занюхала. От і малайзія вільна від наркотиків. Те саме, що в нас, просто в нас гуртом і дешевше.
Як на долар, то клуб досить непоганий, хоча і мрачнуватий. Будь-який з наших клубів буде виглядати точно так само, якщо там не прибирати тижня 2. В клубі 2 зала і, наскільки я зрозумів, в одному тусуються старі блю-бої, а в іншому молодняк танцює. Так там де танці концентрація геїв майже нульова. Звичайно в другому залі я і висів.
5.37 - приїжджаю на мопеді додому і падаю спати. Через 3 години мене чекає сусідський ручний дятел і проблеми з квитком додому.
Хто знає мене знає, що Мокус + Мот = Проблеми. З великої букви "П". Деколи просто великий "П". Ще у Львові кожен даїшник вважав хорошим тоном попробувати мене наздогнати. Зловили мене поки що один раз - я просто стояв на світофорі, поперек дороги мені виїхала машина даі і приперла мене до сусідньої. Поки я пробував здати мотоциклом назад (хто має мот 600сс і вище зрозуміє, що маневр просто бузглуздий) з машини вискочили два даішника, покрутили мені руки і положили на капот. На щастя у Львові такі ситуації розрулюются "штрафом" у 100 грн пісдя 30хв безглуздої розмови. У Львові. Але не в Куала Лумпурі.
Я схарився шукати мот по інтернету і вирішив, що він мені потрібен вже і зараз. Знайти такий, як я хотів за прийнятну ціну зайняло близько 3 год. Ван, який допомагав купувати мені мот довго торгувався і навіть домовився за кредит. Коли я нарешті виїхав з магазину на свому байку був вже пізній вечір - коло 11. Попробувавши відрегулювати праве дзеркало - я його легенько відламав. Не найкраще перше враження про техніку.
Їздити на мотоциклі в країні з лівостороннім рухом набагато легше ніж на машині. Враховуючи те, що їдеш в основному по хайвею - різниці майже нема. По дорозі до дому на хайвеї нас чекав сюрприз - дорога була перекрита малазійським даі. Роад-блок. Це їх спосіб перевіряти документи - тебе ніколи не зупинять просто так посеред траси, але деколи вони перекривають дорогу і перевіряють всіх, хто їм здастся підозрілим. В мене, звичайно, нема міжнародних водійских прав. В Вана, як виявилось прав нема взагалі. І пояснювати чому так сталось даїшникам ні в мене ні в нього бажання не було. Коли до роад-блоку залишалось близько 30м ми побачили зїзд з дороги, де вже пристроїлись двоє мотоциклістів, що, напевно, теж не горіли бажанням виясняти стосунки з представниками влади. Ми заїхали туди, заглушили мотори, погасили фари, але один з даїшників мабуть побачив, як ми заїжджали і вирішив перевірити, чого там таке популярне місце парковки. Поки він йшов до нас ми тихенько попід стінкою відійшли подалі, закинули шоломи в кущі і почали робити вигляд, що ми прогулюємось. Вночі. По хайвею. Така собі пара гейбоїв шукає романтики.
Звичайно нам треба було одразу розвертатись і їхати проти руху назад, але момент ми втратили. Ми почекали, поки даїшник, обдивившись наші мотоцикли і втративши до них інтерес повернется на пост. Інтересу до наших байків в нього було хвилин на 15. Він повернувся до своїх обовязків і лише зрідка зиркав на наші мотоцикли. Ми були у виграшній ситуації, так як роад-блок був в освітленому місці і ми добре бачили, що роблять працівники даі, вони ж навпаки не бачили нас взагалі.
Ми підібрали шоломи, Ван помолився Алаху, я просто подихав глибоко і на 1 2 3 ми побігли. Звичайно даїшник нас пбачив, звичайно він пробував нас зупинити. Ми швидко скочили на мотоцикли, завелись, розвернулись на 180 і поїхали проти руху. По чотирьохрядці. Нарешті я в Малайзії проїхався по правій стороні. Їхати прийшлось між рядами і оминати інші мотоцикли, які також їдуть між рядами, але в правильну сторону. Декілька разів прийшлось гальмувати на передньому колесі, але обійшлось без аварій і єдиним пошкодженням мотоцикла так і залишилось відломане дзеркало.
Це було декілька днів тому. До того, як мені відмовили у продовжені візи. До того, як я полетів у Тайланд, щоб отримати по прильоту у Малайзію лишній місяць легального перебування на її території.
- Location:Транзитна Зона LCCT
Вчора вночі був перший мій в малайзії джем. Просто неба, але з нормальною потужною музикою, хорошою драйвовою атмосферою і 100% відмороженими глядачами.
Почалось все з того, що в мене підскочила температура. Це зі мною тут вже вдруге. Мабуть все-таки казки про страшні тропічні хвороби, від яких в нас нема імунітету маю під собою якусь основу. Наступного дня температура спала, але джем вийшов гарячим.
Довго буду памятати обличчя таксиста, якому я сказав, що мені треба в "Даунтаун Черас". Таксисту потрібно було секунд 5 щоб обробити цю інформацію. По його квадратним очам я зрозумів, що тепер він буде трохи інакше дивитись на світ і особливо на білих людей. Таксист на всякий випадок перепитав чи я справді хочу туди їхати. Так, я справді хотів. Особливо після його реакції. Я вже сподівався, що їду кудись на зразок Гарлема, звідки білий якщо й може вийти живим, то здоровим - точно ні. Насправді, звичайно, нічого такого. Просто район, куди туристи точно ніколи не появляються, а концентрація білих на квадратний кілометр рівна нулю.
Я приїхав трохи раніше домовленого і встиг пошлятись по Черасу. Не зважаючи на те, що це сильно віддалений від центру район в 11 год вечора життя там лише починаєтся. Атмосфера типового вихідного дня, коли купа народу лазить по вулицям і шукає чим би себе зайняти. Я їх трохи розважив, коли почав на секондхенді міряти кросівки. Свого розміру так і не знайшов, але зібрав довкола чималу толпу.
Джем почався опівночі. Я всетаки перевірив свою теорію - малайці не сплять. Точніше сплять дуже мало, мабуть години по 3, максимум 4 на добу. Деколи не сплять по 2 доби поспіль. Тому почати батл в 12 ночі для них - норма. Збирається купа глядачів і всі бібої сповнені енергії. І тільки я один серед них був з температурою, захававши пів пачки панадолу і ледь не спав на ходу.
Звичайно мене витягнули батлувати 1 на 1. Звичайно я батлував. І, впринципі, я здивував сам себе. Я рухався вільно, я рухався в музику, я не лажав і не падав, не повторювався. Одним словом, я не чекав, що так зможу. Зміг. Куплю собі тепер медаль. Не скоро я ще так зтанцюю - наступного ж дня я на тренуванні вивихнув руку. Рука попухла і не згинається.
Що мене приємно вразило, що батлували всі з усіма. Не залежно від рівня. Повна лошня не стидаючись билась проти кращих бібоїв Малайзії. Ні в кого ні до кого не було ставлення "ти лох, че ти на сцену виліз". Азія.
Після батлів мене чекав сюрприз - як виявилось паті тільки починається. Діджей пустив ковбасню, а малайці відкрили для мене новий танець. Шафл. Вуличний танець з Мельбурна. Я завжди ненавидів клубну культуру саме за невміння танцювати. Якщо ти пів життя проводиш під ритмічну музику - навчись принаймні нормально рухатись. Вперше я бачив, танці під ковбасню які не схожі на черговий збір клубу анонімних паралітиків. Під електронну музику справді можна рухатись гарно і в ритм. Звичайно дуже багато чого шафл взяв від брейкдансу - батли, купа рухів з топроку... та й атмосфера мало чим відрізнялась.
Коли мене везли на мопеді додому я ледь прямо на ньому не заснув. Навряд чи мої біоритми колись синхронізуются з їхніми.
Антон поїхав. На цьому закінчилась туристична частина моєї поїздки. Навіть співпало, що перший день сам я провів в новій квартирі, а не в готелі. Я більше не їм в макдональдсі і кей еф сі. Я більше не переплачую таксистам. Я знаю, скільки що коштує в чайнатауні і не ведусь, коли мені з ціни, помноженої на три роблять 50% знижку. Я пояснюю таксистам як доїхати до торгового центру, чи до моєї квартири. Знаю, де легше зловити таксі. Знаю, що я люблю з місцевої кухні, а від чого хочется стругати. Знаю як сказати по малайськи "Я тебе люблю".
Одним словом я вписався. Одна з причин, чого я сюда їхав - я хотів самому собі довести, що я зможу вписатись будь-де. Незважаючи на те, що я недоєвропеєць в крайній азії. Незважаючи на те, що вони мусульмани, а я єретик. Я собі це довів. Що далі? А хрен його знає що далі.
Не скажу, що мені тут не подобається. Мені тут дуже подобається. Уявіть ситуацію, коли йдеш по вулиці, а тобі на зустріч ломится толпа з табличками в руках. Перша думка: "рекламна акція", друга: "хочуть розвести туриста на гроші". Зібрався тікати і бачиш, що на табличках написано "Free hugs" - "Обнімалки нахаляву". Пообнімався і пішов далі. Нічого особливого, а настрою вистарчає надовго.
Приємно, коли щойно знайомі люди запрошують тебе до себе додому. Приємно, що тобі завжди постараються допомогти, незважаючи на те, що ти білий. Не зважаючи на те, що Коран пише "вбий невірного". Азія.
Що мене здивувало - тут взагалі немає фріків. Абсолютно жодного. Фріками можна назвати хіба жінок в паранжі і повністю в чорному. Такі собі бетмени. Коли ще одягають темні окуляри - яд. Побачивши таку в темному провулку.. просто непомітиш. Але їх тут мало. Я бачу в середньому одну на день. Я розумію чому. Фрікі, панки, хіпі.. завжди роблять вигляд, що борятся за щось, але насправді борятся проти чогось. Їх суспільство старається обмежити, і вони не можуть цього терпіти. Хочется показати, що можна і інакше. Тут не потрібно протестувати. Ти такий самий як ми? Ласкаво просимо. Ти не такий? Ласкаво просимо. В тебе тату на всю спину? Круто. Ласкаво просимо. Ти хочеш мотик? Давай допоможу! Не знаєш, куда піти? Я тобі покажу. Дарма, що я тебе знаю 5 хвилин. Тут не потрібно бути фріком.
Малайзія країна для тих, хто хоче жити без проблем. Велика хата з басейном , тенісними кортами, качальним і танцювальним залами. Це тут легко. І я не можу вїхати, чого мені мужик, в якого я знімаю квартиру привозить раз на два дні по 4л пепсі. Я його не просив - він просто помітив, що я його хляю як дурний.
Я ненавиджу Київ. Не як місто і не архітектуру. І звичайно не людей. А на 100% фальшиві київські цінності. Однокімнатна квартира на печерську це не круто - це незручно. Народився в Києві - нема чим пишатись. Тобі не подобаєтся Джармуш - нема чого соромитись. Модний одяг тебе не роблять тебе кращим, ужимки тайського трансвестита не роблять мужчину гарним. Ще я ненавиджу Київ за те, що він зробив зі мною. Якби я не прожив в києві рік я б дивився на все, що навколо, з захватом. Зараз дивлюсь з цинізмом. Якби я там пожив років 5 я б зараз вважав, що побутовий комфорт синонім слову щастя. І я б був щасливий тут. І я б тут залишився. Коли хтось з моїх друзів у Львові, які переїжджав у Київ я завжди оцінював, коли він повернется. І майже завжди вгадував. І я на 100% впевнений, що кожен, хто прожив там рік поїде ще кудись, хоча б для того, щоб пересвідчитись, що не всюди так як там. Це дуже субєктивна думка, тому без коментарів. В Києві залишилась моя невинність. А вона, як відомо, не відновлюється.
Малайці не сплять. Ті, кого я знаю майже ніколи. Для них норма до 4 ночі сидіти в білярдній з караоке, кататись на мопедах, а потім на 7 ранку повалити на роботу. Я в їхньому ритмі не можу витримати й дня. Але може це тількі ті, кого я знаю. Це питання треба буде окремо дослідити. Я пробував співати караоке по малайськи. Добре, що там з караоке закриті кабінки і мене ніхто не чув. Ще мені малайці розповіли, що їх солдатам видають ліки "Блачан". І їх солдати можуть не спати по 3-4 дні поспіль. По опису дії блачан на 100% схожий на амфетамін. І це в країні, де смертна кара за вживання наркотиків. Вкотре переконуюсь, що суспільство не вміє аналізувати і система добре/погано взагалі не відповідає дійсності.
Взагалі ця поїздка вже дуже багато мені дала. Наступна сходинка. Багато речей, на які я б раніше не наважився, тепер здаються мені простими. На Кубу з двадцяткою в кишені? Легко. Але я знаю.,що це теж нічого не змінить.
Нажаль не мав можливості перевірити все наступне на 100%, так як був в Камбоджі не сам. І так як Антон не бібой. Але трохи копнув грунт, може якось ще свалю туди на тиждень без грошей перевірити теорію.
День перебування в камбоджі буде коштувати приблизно стільки:
- 7 доларів за номер на двох людей. Якщо постаратись, то, звичайно, можна знайти набагато дешевше.
- 2.5 долари за обід в ресторані. Так як годують жирно, то можна одним обідом обійтись.
Все. Ітого 6 доларів на людину в день. Якщо сильно постаратись, то, думаю, можна вписатись у 3, але нехай буде 6.
Тепер головне: як їх дістати.
Для цього буде потрібно ще:
- кімоно будистського монаха. Купується на старому ринку за 8 доларів.
- шапка Рейдена з Мортал Комбата. Забираеться в япошки на вершині храма. Замість шапки, щоб не виступав, йому дарується браслет лоха. Браслет лоха потрібно придбати заздалегідь ще в малайзії, в центрі Куалу Лумпура біля хмарочосів-близнюків. До вас підійде монах і почне розводити вас на гроші, якщо він їх отримає, то подарує вам браслет лоха. Поки ви його носите жоден кидала не пройде повз вас, бо це знак, що вас можна розвести на гроші.
- це нічого не коштує, але ходити прийдется босоніж - імідж монаха зобовязує.
Місця, де можна підзаробити:
- Вершина храму, де всі проводжають захід сонця. Купа народу, рівна площадка, всі чекають незрозуміло чого.
- Будь який храм, де одночасно збирається багато народу.
Тепер саме основне: як заробляти.
Білий босоногий монах в кімоно і шапці Рейдена автоматично привертає до себе увагу в Камбоджі і одразу знаходятся люди, які хочуть з цим монахом сфоткатись. За фото можна брати 25 центів, але починати торг завжди з одного долара - стандартний камбоджийський тариф. Місцевої міліції можна не боятись - один з них хотів нам продати міліцейський жетон - навряд, чи вони будуть ганяти бідного монаха, що хоче заробити на хліб.
На фотках багато не заробиш, тому прийдеться використати свою бібойську майстерність, видавши її за таємне вчення вашого монастиря.
Після того, як монах кладе перед собою шапку Рейдена і робить стійку на одній руці люди забувають про захід сонця і починають втикати. Коли монах починає на руці стрибати туристи починають кидаюти у шапку гроші. Після цього шапку в руки і вперед по кругу збирати долари з тих, хто не встиг кинути. За один захід (близько 5 хв) я зібрав близько долара - для Камбоджі не такі вже й погані гроші. Такими перформансами заробити на життя без проблем, але на білет додому прийдется пару тижнів проскакати на руці.
Потрохи росте бажання рванути в якусь з країн третього світу без грошей. Готуюсь.
Що ви знаєте про Камбоджу?
Війна. Бідність. Епідемії. Міни.
Якщо ви думаєте, що це все хоч трохи відповідає дійсності, то згадайте, що ви знаєте про СНІД. А тоді прочитайте оце http://maitreya.3dn.ru/news/2007-06-20-3 .
Я вкотре переконуюсь, що не можна довіряти ні засобам масової інформації ні загальноприйнятим істинам. Аргумент типу "ну... це ж всі знають" наштовхує мене на думку, що краще перевірити все самому, так як "всі" чомусь дуже часто помиляються. Якщо до моєї поїздки три найближчі асоціації зі словом "Камбоджа" для мене були "Міни", "Джунглі", "Діти". То тепер "Массаж", "Метелики" і "Доктор Пепперс". Щодо останнього, то цей напій, що я знаю по книжкам і фільму "Форест Гамп" я бачив, чомусь, лише в Камбоджі.
Я дуже не люблю, коли люди пробують перекроїти реальність так, щоб їм було простіше. Або простіше зрозуміти або просто простіше жити далі. А коли хтось на цьому робить гроші, то мене це просто добиває. Один з прикладів - релігія. 5.5 міліардів людей не можуть змиритись з думкою про те, що вони перш за все тварини і що колись вони помруть і для них усе закінчится. Пару міліонів людей роблять на цьому бізнес. Їхній товар - загробне життя, яке вічне, але якого не існує. Їхня ціна банальна - гроші, які існують цілком реально, але дуже не довго. До чого тут Камбоджа?
В Камбоджі немає війни. Війна закінчилась 35 років тому. Ми ж не важаємо Україну післявоєнною тому що під час другої світової пару армій перебіглись через її територію туди-сюди. А могли б. Могли б спекулювати на цій темі і казати: "сер, дайте доллар, ми постраждали від війни", "сер, ви не знаєте, що це таке жити на мінному полі...". Але мін в Камбоджі немає. Це перевірено сотнями тисяч туристів, що приїжджає туди щороку. Жоден не став на міну. Зате в готелях висять таблички "гранати, пістолети і наркоту проносити в номери заборонено". Але в Камбоджі немає гранат. Зате в Камбоджі все продається. Дівчину пропонують за 10 баксів. Це якщо не торгуватись, а переважно все можна сторгувати в 2 - 3 рази. Показуєш пальцем, що хочеш купити і торгуєшся. Але гранат нема. Ми пробували купити - не вийшло. Ніхто не продає і навіть не знає де можна купити.
Три жінки, одна з них бабця років 60-70, з Польщі приїхали у Камбоджу з Лаосу. Далі мали їхати в Бірму, але там зараз стріляють, тому їдуть у Вєтнам. Це особливий тип туристів. Їм потрібно розповісти на Батьківщині, що вони були у справді гарячих точках. Що там всі ходять з гранатами і навіть при вході в готель перевіряють, чи в тебе немає з собою. Але в камбоджі немає гранат. Точно немає.
Міліони туристів їдуть туди щоб побачити наслідкі війни. Дарма, що війна давно закінчилась - вони цього хочуть і вони за це платять. Тому в Камбоджі продають все. Якщо тобі хтось підкаже дорогу - будь готовий дати йому пів доллара. Розповість щось цікаве - ще пів. Все дешево - майже безкоштовно, але все за доллари. Крім гранат. Бо немає в Камбоджі гранат.
Міліони туристів повернуться з Камбоджі і розкажуть вдома, що там була війна, що там міни на кожному кроці, що вони ледь звідти вибрались. А ті, хто їде туди подивитись на храми давніх Кхмерів будуть вислуховувати щось типу:
- В Камбоджу? Ти що? Там ж стріляють!
- Location:Лангкаві
Напевно ви думаєте, що це наступний пост про Малайзію. Ви думаєте, що я розповім, як я прокинувся в домі Вана і він повіз мене на скелі. Ви чекаєте, що я розповім про те, що скелі в Малацзії це щось особливе - щось неймовірне. Уявіть собі абсолютно рівне зелене поле. Ніяких пагорбів - лише дерева. Денеде. А тепер уявіть, що після 15 хв їзди по пустелі ви впираєтесь в повністю вертикальну стіну. Камяну стіну. Рівнесеньку як малайські хмарочоси. Високу, як готель "Трейдерс" в Куала Лумпурі. На око я б дав десь 150м. Знаючи, що звідтам скачуть з парашутом, то точно не нижче 100 м.
Біля скелі 20м. стенд для тренувань - у Львові таких нема, а тут простонеба стоїть собі безкоштовний - лазь скільки влізе. На скелі прокладено дохрена маршрутів, я не спец - тому оцінювати не буду, да і не про скелі цей пост. Біля скелі металеві сходи - десь метрів на 30, якщо по ним піднятись, то попадаєш в грот, в якому при бажанні можна або пікнічок зробити, або просто посидіти - поплювати з висоти. Біля гроту прямо зі скелі росте дерево (тропічні дерева взагалі ростуть з чого завгодно - не тільки з землі), на якому живе купа мавп. Мавпи розважаються тим, що дивлятся на скелелазів і прутся які ті нікчемні і незграбні.
Ви думаєте, що цей пост про індійський храм, до якого ми поїхали потім. Який знаходится на висоті десь у 50-100м (боюсь збрехати, тому така неточність) у аналогічному гроті, тільки більшому. І біля якого стоїть статуя Вішну (може і не Вішну, не розбираюсь) метрів з 30 висоти, в якого в голові купа золота.
Ви думаєте, що цей пост про те, як ми з Антоном застрягли в Камбоджі. Ви помиляєтесь. Про Камбоджу потім. А цей пост про наркотики. Кому не цікава тема - не читайте. Кому цікаво хай читає спочатку http://www.drugusers.ru/cd/disanons/.
Мені дуже подобається, коли хтось каже "я пробовав всі види наркотиків, лише не коловся". Класно, коли наркоту пробують розділити по способу вживання. Ще прикольніше, коли хтось пробує продемонструвати так свій досвід, обізнаність з матеріалом. А ще я люблю, коли хтось каже, що треба попробувати все. Таким хочется відповісти: "попробуй померти, а тоді пробуй все решта". Або "убей сибя" - зміст один. І ще люблю попередження типу "якщо ти раз вколовся, то ти вже наркоман назавжди". З такою логікою я наркоман назавжди. І підсадив на цю "отруту" з десяток людей. А один з моїх кращих друзів - вже давно живий труп, бо коловся 2 роки щодня. Але він чомусь живий. Він чомусь має чудову роботу (працює лікарем), він супер спортсмен і взагалі перспективний малий.
Взагалі все що я тут пишу - моя особиста думка і не сприймайте її занадто серйозно. Задайте собі питання: "може він сидить у Львові вдома і гонить з нас???". Задали? Читайте далі.
Взагалі наркотики ділятся по хімічному складу і по дії на організм. Кого цікавить може порити в неті і за пару годин стати експертом.
Чули колись про постсмертний синдром. Людина коли помирає бачить чорний коридор, йде до світла, бачить своє тіло зі сторони, бачить лікарів, що пробують її спасти. Їй хочется йти до світла, їй приємно і легко. Вона себе відчуває вільною. Мислить зовсім інакше і хочется, щоб це тривало завжди. Хтось ще говорить зі своїми померлими родичами, хтось бачить незнайомих людей, хтось ще щось інакше. Всі спостереження за постсмертним синдромом зроблені в клініках. Хворих вдалось спасти і вони розповідали що були ТАМ. Так от я теж був Там. Ні, не в реанімації, а в чорному коридорі, де можна побачити мертвих родичів.
Мало хто з хворих знає, а лікарі мовчать, що під час операції як наркоз вони використовували Кетамін. Або якийсь інший диссоціатив. Та й кому прийде в голову після того як тебе спасли питати: "який наркоз мені давали? від нього бувають глюки?".
Після того, як спробуєш кетамін в тебе відпадає бажання знову вживати щось слабше. А після 4 раз в мене пропало бажання вживати щось взагалі. Чому? Слабкі наркотики нічого не змінюють. Ти залишаєшся той самий і можеш при бажанні тримати себе в руках. Це просто і не цікаво. Чому я не хочу знову колоти собі К? Тому, що я повірив. Я повірив в те, що все, що я бачив і відчував під його впливом справжнє. Що це справді те, що чекає всіх після смерті.
Я ніколи ні в що не вірив. Завжди стебався з усіх релігій крім пантеїстичних - це взагалі не релігії, це світогляд. Завжди пробував все пояснювати логікою. Але Там я зрозумів, що логіка може бути інакша. Що світ це не тільки те що ми бачимо, а те що ми бачимо має дуже віддалений звязок з тим, як все насправді.
Я зрозумів як це перестати бути собою. Коли ти не можеш подумати "Я є" бо твого Я нема. І ти взагалі перемішався з іншими і ви тепер одне ціле - групова свідомість. І ви не звязані тілом і законами, які воно вам диктує. І ще я бачив як влаштований цей світ - його конструкцію. І я бачив, що це добре.
Я більше не вживаю, бо я хотів би залишитись там назавжди. Бо немає змісту в партизанських вилазках Туди довжиною в 20 хв. (хоча Там часу неіснує). Я там залишусь назавжди, але після смерті. Нажаль ще не зараз.
Не вживайте наркотики, бо це може призвести до того, що ви опинитесь в Камбоджі і провтикаєте свій літак додому в Малайзію.
До чого я докотився...
- Location:Камбоджа
Всім читати Антона: http://ankhezar.livejournal.com/
