| lostincuba ( @ 2008-07-21 19:47:00 |
Сталкер. Туда2
Помочившись за колючий дріт на територію зони, ми, з відчуттям виконаного обовязку, поїхали далі. Поки ми їхали по карті в сторону річки поговорили з кількома місцевими. Взагалі досить мрачні особи. Коло зони купа дрібних сіл, в яких населення впевнено прямує до нуля. Після аварії коло колючого дроту залишилось жити лише старше покоління, зараз вони, відповідно, вже досить древні. І не дуже мають бажання розповідати приїжджим де тут Припять.
Бабка, яке не могла навіть показати на карті де її село, сказала, що моточиклетною доріжкою ми виїдемо до річки. Це на 100% збігалось з нашим планом. Ми поїхали в сторону річки Уж. Наступні декілька годин були цілковитим знущанням з мотоцикла кавасакі з750с, що створений для того, щоб їздити по ідеальному японському асфальті і аж ніяк не по піску, болоту, кускам дерева вперемішку з колючим дротом. Доїхати до річки Уж нам вартувало 4-6 год вбитого часу, 2 падіння з мотоцикла, 173 укуса комара на кожного. До річки ми всетаки доїхали, але там нас чекало розчарування - жодного моста через Уж в тому районі нема. Якщо були колись, то це було дуже давно.
Коли ми повернули назад я вперше почав сумніватись, що ми доїдемо до Припяті. Ми вже були змучені, вечоріло, ми ще навіть не заїхали в зону, а планувалось, що будемо в Припяті десь після обіду.
Ми повернулись назад до дороги і поїхали по дорожньому знаку в сторону Чорнобиля. Доїхали до села Орджанікідзе, де вперше за довгий час побачили якихось молодих пацанів. Ми повернулись до них і почали їх розпитувати про Припять. Нас одразу познайомили зі справжнім сталкером. Хлопець показав фоти з Припяті і сказав, що може нас туда провести. Як тільки я заговорив про "скільки коштуватиме" він почав косити під цигана з фільму "Снеч" (до Бреда Піта йому звичайно далеко, але навики розмови з клієнтурою наш сталкер явно злизав з цього фільму). З його скороговірки ми вияснили що
1. До припяті 12 год. ходу
2. На мотоциклі попасти туди неможливо
3. Радіація така, що одяг потім прийдеться викинути
При чому це ми дізнались за близько 30 хв розмови, коли я ті самі питання ("скільки часу?", "чи проїдемо на мотоциклі?", "скільки тобі заплатити?") задав по 10 раз по колу.
Ми вирішили з Пашкою і Емою залишити цигана у спокої і спочатку попробувати домовитись з охороною зони. Ми поїхали до блокпоста, який був всього за декілька кілометрів звідти.
На блокпості до нас вийшов мужик у формі мвс і коротко та ясно пояснив, що
1. В припять ми не попадем
2. Ми в припять не попадем
3. І взагалі зона закрита
Ми відїхали від блокпоста назад і вирішили трохи розвідати територію.
Мот заштовхали в закинутий хлів закинутого колгоспу, і Ема визвалась його стерегти. Ми ж з Пашкою пішли в сторону колючого дроту в обхід блокпосту.
Швидкий огляд території дав нам надію, що ми всетаки прорвемось. Можна було поїхати до сусіднього лісу, там пролізти через дріт і потім пробувати виїхати на дорогу.
Поки ми складали новий план зустріли ще двох місцевих на велосипедах, в яких попробували взнати якусь додаткову інформацію.
Виявилось, що вони навіть знають, де є дірки в огорожі і навіт нас туди проведуть, звичайно не безкоштовно. Зявлялась надія, що ми всетаки попадемо, куди збирались. За кілька хвилин ми вернулись за мотом і вчотирьох - разом з новим провідником поїхали в сторону зони. Досить тяжко перетягувати 180кг байк через колючий дріт, ще й Ема вперлась - відмовилась іти далі. Прийшлось Пашці тягти її силою і одною рукою допомагати мені тягти мот.
Ми проїхали. Нарешті, ми були на території зони. І хоча вже стемніло я знову повірив, що ми доїдемо.
Помочившись за колючий дріт на територію зони, ми, з відчуттям виконаного обовязку, поїхали далі. Поки ми їхали по карті в сторону річки поговорили з кількома місцевими. Взагалі досить мрачні особи. Коло зони купа дрібних сіл, в яких населення впевнено прямує до нуля. Після аварії коло колючого дроту залишилось жити лише старше покоління, зараз вони, відповідно, вже досить древні. І не дуже мають бажання розповідати приїжджим де тут Припять.
Бабка, яке не могла навіть показати на карті де її село, сказала, що моточиклетною доріжкою ми виїдемо до річки. Це на 100% збігалось з нашим планом. Ми поїхали в сторону річки Уж. Наступні декілька годин були цілковитим знущанням з мотоцикла кавасакі з750с, що створений для того, щоб їздити по ідеальному японському асфальті і аж ніяк не по піску, болоту, кускам дерева вперемішку з колючим дротом. Доїхати до річки Уж нам вартувало 4-6 год вбитого часу, 2 падіння з мотоцикла, 173 укуса комара на кожного. До річки ми всетаки доїхали, але там нас чекало розчарування - жодного моста через Уж в тому районі нема. Якщо були колись, то це було дуже давно.
Коли ми повернули назад я вперше почав сумніватись, що ми доїдемо до Припяті. Ми вже були змучені, вечоріло, ми ще навіть не заїхали в зону, а планувалось, що будемо в Припяті десь після обіду.
Ми повернулись назад до дороги і поїхали по дорожньому знаку в сторону Чорнобиля. Доїхали до села Орджанікідзе, де вперше за довгий час побачили якихось молодих пацанів. Ми повернулись до них і почали їх розпитувати про Припять. Нас одразу познайомили зі справжнім сталкером. Хлопець показав фоти з Припяті і сказав, що може нас туда провести. Як тільки я заговорив про "скільки коштуватиме" він почав косити під цигана з фільму "Снеч" (до Бреда Піта йому звичайно далеко, але навики розмови з клієнтурою наш сталкер явно злизав з цього фільму). З його скороговірки ми вияснили що
1. До припяті 12 год. ходу
2. На мотоциклі попасти туди неможливо
3. Радіація така, що одяг потім прийдеться викинути
При чому це ми дізнались за близько 30 хв розмови, коли я ті самі питання ("скільки часу?", "чи проїдемо на мотоциклі?", "скільки тобі заплатити?") задав по 10 раз по колу.
Ми вирішили з Пашкою і Емою залишити цигана у спокої і спочатку попробувати домовитись з охороною зони. Ми поїхали до блокпоста, який був всього за декілька кілометрів звідти.
На блокпості до нас вийшов мужик у формі мвс і коротко та ясно пояснив, що
1. В припять ми не попадем
2. Ми в припять не попадем
3. І взагалі зона закрита
Ми відїхали від блокпоста назад і вирішили трохи розвідати територію.
Мот заштовхали в закинутий хлів закинутого колгоспу, і Ема визвалась його стерегти. Ми ж з Пашкою пішли в сторону колючого дроту в обхід блокпосту.
Швидкий огляд території дав нам надію, що ми всетаки прорвемось. Можна було поїхати до сусіднього лісу, там пролізти через дріт і потім пробувати виїхати на дорогу.
Поки ми складали новий план зустріли ще двох місцевих на велосипедах, в яких попробували взнати якусь додаткову інформацію.
Виявилось, що вони навіть знають, де є дірки в огорожі і навіт нас туди проведуть, звичайно не безкоштовно. Зявлялась надія, що ми всетаки попадемо, куди збирались. За кілька хвилин ми вернулись за мотом і вчотирьох - разом з новим провідником поїхали в сторону зони. Досить тяжко перетягувати 180кг байк через колючий дріт, ще й Ема вперлась - відмовилась іти далі. Прийшлось Пашці тягти її силою і одною рукою допомагати мені тягти мот.
Ми проїхали. Нарешті, ми були на території зони. І хоча вже стемніло я знову повірив, що ми доїдемо.